13.06.2009
“Качество художественной работы все больше зависит от того, как успешно это работа коммуницирует”
06.02.2008 Чи потрібно платити художникові? Здається, Марксові належать слова про те, що кожна праця має бути оплаченою. Але справа полягає не в тому, щоби редукувати сферу мистецтва до економіки, і тим вирішити усі проблеми... Позаяк мистецька діяльність у нинішній Україні не посідає самостійної позиції порівняно з іншими країнами, де прив’язка до економічного детермінізму залишається вирішальним моментом у процесі її організації та контролю. Щоправда, ситуація і до марксизму полягала у тому, що товар завжди має ціну, якого б виміру він не набував. Все це без винятку стосується і роботи художника, який з пензлем стоїть біля мольберту, немов при верстаті (або щось вимудровує некласичними засобами, з огляду на розвиток новітніх виражальних можливостей сучасного мистецтва), упредметнюючи свою працю в конкретних матеріально виражених продуктах. Втім ніхто з художників ніколи не погодиться з подібною примітивізацією у визначенні їхнього фаху. Принаймні, хочеться на це сподіватися... Наразі немає потреби подейкувати на тему сакральності мистецтва, позаяк цього елементу воно аж ніяк не могло позбутися цілком, ба навіть протягом багатолітнього процесу секуляризації. Тому, як би ми не залежали від прагматичного аспекту, а творення у жодному разі не буде залежати від нього, оскільки є актом суголосним свободі. Це означає, що крім долання рамок нормативності, митець не звільняється від відповідальності за свій твір. Хоча відповідальність не зводиться до зовнішнього чинника, в тому сенсі, що існує регламентація, мовляв, щось мусить робити автор, а до чогось не повинен і підступатися. Відповідальністю можна вважати відповідність тому викликові, в становище якого потрапляє творець. Нехай то будуть соціальні умови чи наслідки його дозвільних міркувань, які здобувають те або інше втілення у мистецькому творі... Менше з тим, сучасний рівень рефлексії щодо мистецького процесу в Україні вимірюється зовсім не інструментальними важелями, а заснований на цілковито варварських принципах. Йдеться про те, що люди, котрі беруться за справу „інституалізації” мистецтва вирішують, перш за все, питання власного іміджу. Так, звинувачувати їх у цьому було б недоречно. Але, відкриваючи нові простори та залучаючи в них художників, вони перетворюють останніх на заручників їхньої ж мистецької активності. Тобто, нагородою митцеві стає вже шанс публічно „засвітитися”, а не належна оцінка його роботи. Ситуація нагадує дилему, в яку потрапляє людина, котрій спокою не дає питання: „Чи потрібно заплатити священику, який, для прикладу, освятив її домівку?” Справді, церква є повноцінною соціальною інституцією, виконуючи ряд суспільних функцій, а тому відрахувавши „десятину” її служителеві, ми нібито вчиняємо справедливо, „за законом”. Проте, чи можна купити Божу благодать? Ось що бентежить людину у її роздумах про те, як би „розрахуватися”... У подібній ролі „священика” перебуває, як мені видається, український художник. Він змушений віддавати найцінніше, що згодом перетвориться на товар, який зрештою запакують в обгортку доброчинності... Врешті, якщо хтось забажає конкретної відповіді на питання, що перетворилося на ледь не риторичне: „Чи потрібно платити митцеві?”, то відповідь могла б бути такою: допоки ми не позбавимось уявлення про сферу мистецтва як гоббі чи придаткового ремесла тощо, ми не те що не платитимемо за нього, а й не замислюватимемося про те, скільки воно „коштує”...
|
17.03.2009 19.02.2009 22.12.2008 06.12.2008 17.11.2008 08.11.2008 25.06.2008 02.06.2008 «Відкрита та «закрита» українська тема, або хто кому в мистецькому середовищі маєплатити і як?» №3 13.03.2008 06.02.2008 05.02.2008 23.01.2008 Відкрита та «закрита» українська тема, або хто кому в мистецькому середовищі має платити і як? №2 13.01.2008 |