“В одній з одеських газет надруковано повідомлення: «Шановні одесити! Будьте обачливі! На Привозі з’явилася партія підроблених ялинкових іграшок. Зовні вони ідентичні справжнім, але радості від них – жодної!»”

Власне, ця історія в неабиякий спосіб ілюструє ситуацію вже усталеного сприйняття кітчу. Справді, традиційно кітч звикли розглядати як явище масової культури, а отже вважати порівняно новим феноменом, що реалізується в подобі наслідувальних форм культурного виробництва. Більше того, кітч – це дублювання, що виконує функцію підміни, коли в наслідку виникає враження чогось кепського, на кшталт вірусу, який псує злагоджений стан справ.

Проте в новій розвідці Тамари Гундорової слушно піднімається проблема, сказати б, амбівалентності кітчу. Тобто логіка викладу підпорядковується тому переконанню, що кітч відтворюється на різних регістрах, а саме:

- з одного боку, слугує наївним задоволенням естетичних потреб кустарними засобами або, іншими словами – стає заміщенням реального уявним;

У цьому контексті цікавий феномен свідомого використання кітчу як особливої семантичної системи. Ця позиція набула неабиякої актуальності після відкриття Сюзан Зонтаґ специфічної чуттєвості, названої нею кемпом. Останній є умисним використанням кітчу, пародією, ба більше – викликом. Отже, ключовим завданням монографії виступає потреба прослідкувати не лише низькі та високі модуси української літератури, а виразити те, яким чином кітч впливає на творення образу й стилю.

З огляду на неоднозначну природу й проголошену задачу виявити феноменологію кітчу, останній як особлива конструкція, що опосередковує думки, смисли, переживання та й узагалі людські стани, може бути кваліфікований як своєрідна “перетворена форма”. Ця категорія була запропонована М. Мамардашвілі (який застосував її до політекономічної теорії Маркса) на позначення того, що не піддається безпосередній раціональній експлікації, а вказує на певні структури та властивості свідомості. “Перетворені форми” спроможні існувати у вигляді викривленого змісту або його переробки, коли досліджувані феномени неможливо впізнати, бо вони репрезентовані у непрямий спосіб.

Відповідно, в монографії подаються різні вирази кітчу, що інтерпретуються як: стильова домінанта, ґендерне забарвлення, стиль графоманії, іконічна форма ідеології, іміджологія, стьоб тощо. Таким чином, авторка не просто легалізує поняття “кітч” у межах української літератури (що допіру стосувалося переважно мистецтва), а теперішнє його застосування вже стало ознакою сучасного стану постмодерної культури (особливо щодо українського молодіжного кітчу), але й показує глибші корені цього феномену (сягаючи романтизму, класицизму, сецесії тощо).

1) ідеології соцреалізму (на прикладі романів Олеся Гончара показується, як підноситься пафос людини з великої літери та принцип гуманізму, котрі були, по суті, ще ідеями європейського Відродження, але зазвучали аж надто нещиро в контексті визвольної місії радянського воїна, що з часом змушувало Гончара (як речника цих гасел) постійно редагувати власні твори, викидаючи з них збанкрутілі слова);

2) міфологічного дискурсу героїзації українського духу (в поетизованому образі Марусі Чурай, створеному Ліною Костенко), який на рівні масової свідомості зводиться до кліше-символів, на кшталт, “солов’їної мови”, “співочої душі”, “калинової вроди”, “мученицьких поневірянь”, що пропагуються як своєрідні національні бренди України з вуст “співочих ректорів” різноманітного ґатунку в сфері поп-культури;

3) “котляревщини” як колоніального кітчу, що використовує провінційний статус “малоросійського” письменства, породжуючи бодай і модну тенденцію. Втім, крім того, що тут наочно проглядається травестійна й ігрова компонента створюваного стилю, цей варіант кітчу виявляє небезпеку спрощеного його варіанту (“шинки, свині й п’яні баби”).

Врешті-решт, підзаголовок дослідження підспудно все розставляє на місця. Кітч – то виняткова трансформована сфера, котру вже несила сприймати як здебільшого негативного супровідника культури, а тим більше – в якості простої гри культурними смислами. Натомість він набуває вигляду однієї з тих виразних антропологічних характеристик, що уподібнюються дзеркалу, де відображаються творчі спонуки, мистецький смак, а найголовніше те, – які історичні наслідки вони спричиняють.